Пам’ять, що болить і єднає: 24 лютого у Слобідській громаді
У цю мить тиша української ночі була розірвана вибухами. Світ для мільйонів українців перевернувся за лічені секунди. Те, що ще вчора здавалося неможливим, стало страшною реальністю - росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
Перші ракети впали на нашу землю, а за ними - вибухи в столиці, на сході, півдні, у мирних містах і селах. Країна прокинулася не від сонця, а від гуркоту війни. З цього ранку почався новий відлік часу - час боротьби, втрат і незламності.
За чотири роки війна залишила глибокий слід у серці кожної громади. З’явилися нові дати, які неможливо забути. Дні трагедій і дні великого героїзму. Дні, коли ми плакали. І дні, коли пишалися мужністю наших Захисників.
Слобідська громада також заплатила свою високу ціну. Двадцять три наших земляка віддали своє життя за рідну землю, за Україну, за нашу свободу і незалежність. Це не просто цифра - це двадцять три долі, двадцять три родини, двадцять три незагойні рани у серці громади. Наші земляки стали до зброї, щоб захистити нас, і назавжди залишилися у строю небесного війська.
Та є й ті, чия доля досі невідома. Наші безвісти зниклі Захисники, яких щодня чекають рідні, друзі і вся громада. Ми віримо, молимося і сподіваємося на їхнє повернення. Їхні імена живуть у наших серцях, їхні портрети у наших домівках, їхня надія у наших молитвах.
Щоб увіковічити пам’ять про полеглих, у центрі громади, було створено Алею Слави. Тут обличчя наших Героїв. Тут їхні погляди, сповнені сили й гідності. Це місце стало символом вдячності та скорботи. І, на жаль, воно продовжує приймати нові імена.
24 лютого 2026 року, у четверту річницю від початку повномасштабного вторгнення, працівники установ, організацій та жителі Слобідської громади зібралися на площі біля селищної ради. Без гучних закликів, але з глибоким внутрішнім переживанням. Люди прийшли, щоб згадати, вшанувати, подякувати.
Захід розпочався хвилиною мовчання. У цій тиші було більше слів, ніж у будь-якій промові. Кожен подумки звертався до тих, кого вже немає поруч, і до тих, кого ми ще чекаємо додому.
Під час заходу прозвучали імена всіх наших Героїв. Кожне - окремий всесвіт. Кожне - історія любові до України. Люди слухали стоячи, стискаючи у руках квіти. У повітрі відчувалася не просто скорбота - відчувалася гідність.
Особливо щемливим моментом стали зворушливі рядки віршів, що лунали з дитячих вуст. Маленькі голоси говорили про війну, про тата-Героя, про небо без вибухів, про мрію жити у мирній країні. І в ті хвилини серце справді рвалося на частини. Бо дитинство не повинно знати таких слів. Але саме ці слова звучали чесно, щиро, до сліз.
Пролунав Державний Гімн України. Його слова звучали особливо проникливо - як символ віри в державу, у народ, у нашу спільну силу.
Під час мітингу виступили виконуюча обов’язки селищного голови Тетяна Пан та заступник селищного голови Віталій Михель. У своїх промовах вони наголосили на важливості єдності громади, подякували родинам загиблих за мужність і витримку, висловили підтримку військовим, які сьогодні продовжують захищати Україну.
Завершальним акордом стало покладання квітів до портретів загиблих Захисників на Алеї Слави. Живі квіти лягали до світлин, як знак нашої пам’яті та шани. Люди схиляли голови, торкалися банерів, ніби говорили мовчки: дякуємо… поверніться… ми вас чекаємо…
Громада пам’ятає своїх Героїв, підтримує їхні родини, молиться за тих, хто на фронті, і чекає тих, хто зник безвісти. Ми разом - у скорботі, у надії, у вірі.
